Навчання

Мистецтво гідности. Початок

Життя. Життя — це боротьба. Запеклий бій кожного проти усього світу. Таку мантру принесло до тебе 20 століття. А як почуваєшся на полі бою, правил якого не знаєш? Звісно уникаєш будь-яких сутичок, бо знаєш який великий ризик, приймаєш у кожній з них. З малих літ ми повземо до тих, хто бореться довше ніж ми, за досвідом. Ти навколішки благаєш їх про поміч, та вони тебе не чують. Вони самі боягузи. На поле битви їх привели і показали лише як вправно ухилятись від ударів.

Усе життя вони ухиляються та намагаються втекти. Таких як вони мільйони. Комусь не щастить вберегтися і вони втрачають життя, тоді усе стадо ще більше тремтить перед лицем зовнішніх небезпек.

Ті, хто нас приводить, все ж намагаються зібрати у жменьку усі свої знання, щоби якось допомогти, такі філантропи закінчують свої життя у самотності і ілюзії, що вони своїм існуванням зробили життя кращим. Проте їхні настанови стають для когось важливими, дають надію, віру у краще майбутнє. Віра допомагає вигризати це майбутнє для наступників. Такий вигляд має коло життя.

Самопожертва, вічне незнання, обмеженість та мрії. Кажуть, що мрії зароджуються у найтемніших місцях світу. Це правда. Мрія рве душу до бою, що її тіло в крови тоне. Що більше крови, де вона змішується з болотом, то амбітнішою є мрія. Ця чорна кров стає родючою землею з, якої сходить нове сонце — майбутнє. Недозріле, мале, проте сильне, адже воно проросло з віри своїх предків. Саме тому важливо відчувати, мати зв’язок із предками, вони вдихають у нас життя, своєю смертю, адже лише смерть надає сенс життю. Смерть охрещує життя під небесними покровами глибоко у землі. І не потрібно пізнати бога, щоби збагнути це.

Ці предки вестимуть тебе по лезу ножа, що зсікло їхні голови. Боягузи такі перелякані, бо їхні предки не введуть їх уперед. А які предки у тебе? Хто веде тебе у майбутнє? Хто стоїть позаду тебе? Хто кладе руку на твоє плече, коли ти зневірюєшся?

Мовчиш? Отже твоя зневіра стала твоєю реальністю. Ти приєднався до мільйонного стада, що за природою ухиляється, ти жебраєш по столах сміливців, які пішли за своєю мрією. Це не твоя винна, але це твоя відповідальність.

Ти не просив цього життя і не обирав умови, проте ти все ж прийшов і стоїш розгублений на порозі нового дня, чекаєш біди та готуєшся до наступного бою. Цей бій буде кривавіший, у ньому ти втратиш душу. Уже не болітиме. Ти станеш тінню своїх мрій, поростеш пороками: залежністю від цукру, покупок, слави та брехні. Жалюгідне потішання себе малим здаватиметься виявом вдячности, що так заохочують плекати філософи, одначе скажи відверто, так тепло купатись в брехні та боятись світла правди?

І все б було чудово у цій утопії, ти через мить вмреш і цей кошмар скінчиться, твої кістки перетворяться на порох, і пам’ять згине.

Але ти ж сучий сину, приведеш своїх дітей у цей світ. Даси імена, покажеш їхні лиця Богові і як праведний муж і мученик вимагатимеш для них кращого життя!

Та хіба ж ти праведний?! Хіба ж літа, що прожив дають тобі право вимагати у інших милостині для дітей і своєї нікчемної старости?! Хіба ж ти мученик, що ухиляючись ходив по полю, усіяному терняками? Уникати бою теж складно, тому у тебе шрами, тому душа понівечена, тому ти більше не цнотливий. Адже як далеко не втікав виклик життя тебе стріне на роздоріжжі: не приймеш — програєш за замовчуванням, спробуєш відбиватися — теж втратиш, адже замість підготовки до сутички, ти роки втратив на брехню, що страхом зумовлена. Відбиватись можеш по-різному, наприклад кинеш на поталу стрічному-ворогові друга чи партнера, що на життя собі вибрав, а може й власну дитину. Волію щоби у жертви ти віддав дитину, адже вона не зможе у пащі смерти вчитись у тебе.

Це втрати, що перед носом муляють аж до твоєї кончини, що не забувай настане за мить, а як щодо жертв, яких ти не бачиш?

Бувало так за життя, що робив ти кривду, не чинив за совістю, а проблема тебе оминула?

Так ось відтепер знай, твоя байдужість забрала хліб у іншого. Як батьки тих анґлійців, що на їхніх дітей ти дивишся із заздрістю, вони ж бо умиті й молоді, руки їхні не збиті польовою роботою і гайками. Так ось їхні батьки теж боялись, вони дивились і знали, що твої предки дохнуть від голоду під рукою сталіна, але боялись. Вони уввійшли у режим байдужости, приглушивши крик твоїх прадіда і прабабусі.

Зараз це пишеться у час ґеноциду української нації. Українців перемолюють у фарш, поки інша частина світу купує третю сукню за тиждень, від стресу викурює 2 пачку за сьогодні. Поки твій тато ледве скулить від тортур, вони їдять їжу і усміхаються.

Уже ненавидиш їх, чи не так? Та постривай, вони не варті твоєї ненависти, бо їхня байдужість, бажання заглушити крик страждань навколо це той самий страх, те саме ухиляння. Вони теж частина стада, що труситься перед болем, опануй свій гнів, ти ж бо робиш те саме. Де ти? В окопі, чи може у костюмі, а в руках твої папери, чи може у кав’ярні з телефоном читаєш це — ти робиш те саме, теж боїшся, теж ухиляєшся і теж ідеш за стадом.

Де твої предки? Згадай їх, хай дадуть тобі силу і наділять своїм баченням майбутнього, втіль їхню візію! Уявляй як твоєю рукою рушить воля твого роду, знай чиє ти творіння, питай у них, чи так би вчинили на твоєму місці. Думай про них, ти ж бо захочеш, щоб про тебе теж думали, коли перетворишся на космічний пил. Хочеш, щоб інші не страждали і нові покоління не повторювали твоїх помилок?! Не повторюй помилок своїх предків!

Той хто йде безстрашно в бій, йде не сам — за ним його сила, віра. Віра у майбутнє і у життя, адже пізнавши смерть, ти віриш у життя! Не пізнавши смерті своїх предків, ти перетворишся на сіру масу, що була байдужа до страждань інших. Напевно здогадуєшся скільки зараз засинає голодних дітей, а твій шлунок ситий, тоді віднайди силу та не змарнуй зусиль своїх предків. Нехай їхня смерть стане твоєю, а ти відродишся із знання і пізнання їхньої долі, адже не обов’язково померти, щоби зрозуміти як жити варто, інакше у цьому світі не існувало би добра. Віриш що ще сюди повернешся? Не обманюй себе, твої кістки стліють до того як ти втілишся у щось краще, адже маючи такий нескінчений запас життів ти потрапляєш у прокляття достатку і за другим шансом теж нічого Не байдужого не зробиш.

Час збіжить а ти молитимеш про третій шанс, а якщо є другий, то чому б не існувати третьому життю? Отож вічне переродження неможливе, інакше світ перетворився би на пекло від безжальности і ненаситности людей.

Світ стає добрим, люди стають не байдужими та приймають бій, бо знають що їхній кінець близько і кінець їхніх дітей теж. Смерть та обмеженість ресурсів перетворює нас на істот вартих усесвітньої уваги, наша цивілізація існує завдяки такій обмежености.

Реінкарнація можлива лише моральна. Відродження волі твоїх предків, волі тих, що не кревні, однак споріднені ідеєю можливі лише через пізнання їхньої історії. Твій мозок може звізуялізувати та відтворити повністю смерть тобі важливих так, що відчуватимеш ніби був присутнім, ніби сам її пережив. Така емоційна здатність, такий самообман, що мозок сам себе у нього вводить дозволяє нам як людству розвиватись. Тому пізнавай смерть, відчувай її, щоби життя у тобі завирувало ще швидше.

Душа, безсмертя. Це нездійснена мрія чи прокляття?

Пізнавши Марка Аврелія не приваблює мене більше ідея вічного життя. Мені тепер начхати на все, що не є тут і від мене не залежить. Але раніше я відчувала хіть до безсмертя. Безсмертя — це вияв влади і сили. Той хто його має, має перевагу над іншими. Усвідомлення чиєїсь невмирущости ставить на коліна тисячі, а що ще потрібно еґови візіонера? Націоналізм у цьому плані корисний, він спрямовує еґо на користь нації її візіонера, адже у націолізмі стверджується, що пам’ять про когось робить його безсмертним. Наприклад як довго уми нащадків пам’ятають Юзефа Пілсудського, так довго він і живе. Як довго кацапи з покоління в покоління бояться Бандери, так довго його ідея а отже і його душа жива серед нас. Зараз ти розумієш природу душі: душа — це ідея, чиста віра, любов, натхнення і бажання. Це не тілоподібна, біла, напівпрозора хмара, а твоє сокровене, що боїшся втратити більше ніж саму свою плоть. Адже душі введуть нас у запеклий бій, лише людина з душею не клопочеться про свою плоть так як це роблять тварини, і не важливо чи тварини вміють розмовляти чи ні. Саме тому атеїсти бездушні — так їх кличе церква, і так їх зву я, бо вони не мають віри.

Нехай цей уривок дасть відповіді на усі твої духовні запитання. Віра це не тільки розуміння світоустрію своїм способом — це те, що дає вам наснагу у найтемніший час. Такі душі можуть вірити у свою мрію, вона надихатиме їх крізь десятиліття, так Едісон створив лампу, Нікола Тесла електромобіль, а Опенгеймер атомну бомбу. Так мати у голод давала життя ще одній дитині, так армія УНР співала гімн за мить до пострілу. Так словацька жінка із твору “Модри Камень” Гончара порпалася у землі шукаючи свою втрачену душу — свою останню живу дитину — дочку, що вже давно остигла. На згарищі її дикі очі, те як описав письменник слугують наочним прикладом того, що означає втратити душу. Уяви що ти втратив своїх батьків, ідею заради якої дихаєш щодня, усі твої переконання виявились не правдивими — хто ти тепер? Людина? Чи ще маєш душу?

Ні.

Проте людина може втратити душу не тільки гублячи своє, душа покине її тіло, коли вона набуватиме чогось непомірковано. Знати міру — це ознака наявности душі у людині. Якщо ж ти не знаєш міри, жадаєш міри, та не можеш насититись — ти хворий, душа гниє у тобі, а ти перетворюєшся на дику тварину. Що більше набуваєш, то більше хворієш. Тому треба жити скромно, так і повагу здобудеш і спокій знайдеш. Адже поглянь, кожен у світі тільки й клопочеться про те, як віднайти спокій. Що менше мають спокою то більше його жадають, а що більше матеріального набуваєш, то менше спокою маєш. Все, що тобі потрібно уже є в тобі — це ти. Ти живий, здоровий, цілий, твій ґлузд при тобі, отже ти маєш усе. Більше інформації, більше влади, більше грошей, більше слави, не зроблять тебе безсмертним. Не дадуть тобі спокою.

Хтось зараз скаже, що живемо, щоби бути щасливими.

— Брехня! Дурниці! Живемо, щоби не турбуватись про майбутнє і не жаліти про майбутнє, і тоді матимемо прекрасне і щасливе зараз. Тому не шукай щастя — шукай спокій.и 

Життя. Життя — це боротьба. Запеклий бій кожного проти усього світу. Таку мантру принесло до тебе 20 століття. А як почуваєшся на полі бою, правил якого не знаєш? Звісно уникаєш будь-яких сутичок, бо знаєш який великий ризик, приймаєш у кожній з них. З малих літ ми повземо до тих, хто бореться довше ніж ми, за досвідом. Ти навколішки благаєш їх про поміч, та вони тебе не чують. Вони самі боягузи. На поле битви їх привели і показали лише як вправно ухилятись від ударів.

Усе життя вони ухиляються та намагаються втекти. Таких як вони мільйони. Комусь не щастить вберегтися і вони втрачають життя, тоді усе стадо ще більше тремтить перед лицем зовнішніх небезпек.

Ті, хто нас приводить, все ж намагаються зібрати у жменьку усі свої знання, щоби якось допомогти, такі філантропи закінчують свої життя у самотності і ілюзії, що вони своїм існуванням зробили життя кращим. Проте їхні настанови стають для когось важливими, дають надію, віру у краще майбутнє. Віра допомагає вигризати це майбутнє для наступників. Такий вигляд має коло життя.

Самопожертва, вічне незнання, обмеженість та мрії. Кажуть, що мрії зароджуються у найтемніших місцях світу. Це правда. Мрія рве душу до бою, що її тіло в крови тоне. Що більше крови, де вона змішується з болотом, то амбітнішою є мрія. Ця чорна кров стає родючою землею з, якої сходить нове сонце — майбутнє. Недозріле, мале, проте сильне, адже воно проросло з віри своїх предків. Саме тому важливо відчувати, мати зв’язок із предками, вони вдихають у нас життя, своєю смертю, адже лише смерть надає сенс життю. Смерть охрещує життя під небесними покровами глибоко у землі. І не потрібно пізнати бога, щоби збагнути це.

Ці предки вестимуть тебе по лезу ножа, що зсікло їхні голови. Боягузи такі перелякані, бо їхні предки не введуть їх уперед. А які предки у тебе? Хто веде тебе у майбутнє? Хто стоїть позаду тебе? Хто кладе руку на твоє плече, коли ти зневірюєшся?

Мовчиш? Отже твоя зневіра стала твоєю реальністю. Ти приєднався до мільйонного стада, що за природою ухиляється, ти жебраєш по столах сміливців, які пішли за своєю мрією. Це не твоя винна, але це твоя відповідальність.

Ти не просив цього життя і не обирав умови, проте ти все ж прийшов і стоїш розгублений на порозі нового дня, чекаєш біди та готуєшся до наступного бою. Цей бій буде кривавіший, у ньому ти втратиш душу. Уже не болітиме. Ти станеш тінню своїх мрій, поростеш пороками: залежністю від цукру, покупок, слави та брехні. Жалюгідне потішання себе малим здаватиметься виявом вдячности, що так заохочують плекати філософи, одначе скажи відверто, так тепло купатись в брехні та боятись світла правди?

І все б було чудово у цій утопії, ти через мить вмреш і цей кошмар скінчиться, твої кістки перетворяться на порох, і пам’ять згине.

Але ти ж сучий сину, приведеш своїх дітей у цей світ. Даси імена, покажеш їхні лиця Богові і як праведний муж і мученик вимагатимеш для них кращого життя!

Та хіба ж ти праведний?! Хіба ж літа, що прожив дають тобі право вимагати у інших милостині для дітей і своєї нікчемної старости?! Хіба ж ти мученик, що ухиляючись ходив по полю, усіяному терняками? Уникати бою теж складно, тому у тебе шрами, тому душа понівечена, тому ти більше не цнотливий. Адже як далеко не втікав виклик життя тебе стріне на роздоріжжі: не приймеш — програєш за замовчуванням, спробуєш відбиватися — теж втратиш, адже замість підготовки до сутички, ти роки втратив на брехню, що страхом зумовлена. Відбиватись можеш по-різному, наприклад кинеш на поталу стрічному-ворогові друга чи партнера, що на життя собі вибрав, а може й власну дитину. Волію щоби у жертви ти віддав дитину, адже вона не зможе у пащі смерти вчитись у тебе.

Це втрати, що перед носом муляють аж до твоєї кончини, що не забувай настане за мить, а як щодо жертв, яких ти не бачиш?

Бувало так за життя, що робив ти кривду, не чинив за совістю, а проблема тебе оминула?

Так ось відтепер знай, твоя байдужість забрала хліб у іншого. Як батьки тих анґлійців, що на їхніх дітей ти дивишся із заздрістю, вони ж бо умиті й молоді, руки їхні не збиті польовою роботою і гайками. Так ось їхні батьки теж боялись, вони дивились і знали, що твої предки дохнуть від голоду під рукою сталіна, але боялись. Вони уввійшли у режим байдужости, приглушивши крик твоїх прадіда і прабабусі.

Зараз це пишеться у час ґеноциду української нації. Українців перемолюють у фарш, поки інша частина світу купує третю сукню за тиждень, від стресу викурює 2 пачку за сьогодні. Поки твій тато ледве скулить від тортур, вони їдять їжу і усміхаються.

Уже ненавидиш їх, чи не так? Та постривай, вони не варті твоєї ненависти, бо їхня байдужість, бажання заглушити крик страждань навколо це той самий страх, те саме ухиляння. Вони теж частина стада, що труситься перед болем, опануй свій гнів, ти ж бо робиш те саме. Де ти? В окопі, чи може у костюмі, а в руках твої папери, чи може у кав’ярні з телефоном читаєш це — ти робиш те саме, теж боїшся, теж ухиляєшся і теж ідеш за стадом.

Де твої предки? Згадай їх, хай дадуть тобі силу і наділять своїм баченням майбутнього, втіль їхню візію! Уявляй як твоєю рукою рушить воля твого роду, знай чиє ти творіння, питай у них, чи так би вчинили на твоєму місці. Думай про них, ти ж бо захочеш, щоб про тебе теж думали, коли перетворишся на космічний пил. Хочеш, щоб інші не страждали і нові покоління не повторювали твоїх помилок?! Не повторюй помилок своїх предків!

Той хто йде безстрашно в бій, йде не сам — за ним його сила, віра. Віра у майбутнє і у життя, адже пізнавши смерть, ти віриш у життя! Не пізнавши смерті своїх предків, ти перетворишся на сіру масу, що була байдужа до страждань інших. Напевно здогадуєшся скільки зараз засинає голодних дітей, а твій шлунок ситий, тоді віднайди силу та не змарнуй зусиль своїх предків. Нехай їхня смерть стане твоєю, а ти відродишся із знання і пізнання їхньої долі, адже не обов’язково померти, щоби зрозуміти як жити варто, інакше у цьому світі не існувало би добра. Віриш що ще сюди повернешся? Не обманюй себе, твої кістки стліють до того як ти втілишся у щось краще, адже маючи такий нескінчений запас життів ти потрапляєш у прокляття достатку і за другим шансом теж нічого Не байдужого не зробиш.

Час збіжить а ти молитимеш про третій шанс, а якщо є другий, то чому б не існувати третьому життю? Отож вічне переродження неможливе, інакше світ перетворився би на пекло від безжальности і ненаситности людей.

Світ стає добрим, люди стають не байдужими та приймають бій, бо знають що їхній кінець близько і кінець їхніх дітей теж. Смерть та обмеженість ресурсів перетворює нас на істот вартих усесвітньої уваги, наша цивілізація існує завдяки такій обмежености.

Реінкарнація можлива лише моральна. Відродження волі твоїх предків, волі тих, що не кревні, однак споріднені ідеєю можливі лише через пізнання їхньої історії. Твій мозок може звізуялізувати та відтворити повністю смерть тобі важливих так, що відчуватимеш ніби був присутнім, ніби сам її пережив. Така емоційна здатність, такий самообман, що мозок сам себе у нього вводить дозволяє нам як людству розвиватись. Тому пізнавай смерть, відчувай її, щоби життя у тобі завирувало ще швидше.

Душа, безсмертя. Це нездійснена мрія чи прокляття?

Пізнавши Марка Аврелія не приваблює мене більше ідея вічного життя. Мені тепер начхати на все, що не є тут і від мене не залежить. Але раніше я відчувала хіть до безсмертя. Безсмертя — це вияв влади і сили. Той хто його має, має перевагу над іншими. Усвідомлення чиєїсь невмирущости ставить на коліна тисячі, а що ще потрібно еґови візіонера? Націоналізм у цьому плані корисний, він спрямовує еґо на користь нації її візіонера, адже у націолізмі стверджується, що пам’ять про когось робить його безсмертним. Наприклад як довго уми нащадків пам’ятають Юзефа Пілсудського, так довго він і живе. Як довго кацапи з покоління в покоління бояться Бандери, так довго його ідея а отже і його душа жива серед нас. Зараз ти розумієш природу душі: душа — це ідея, чиста віра, любов, натхнення і бажання. Це не тілоподібна, біла, напівпрозора хмара, а твоє сокровене, що боїшся втратити більше ніж саму свою плоть. Адже душі введуть нас у запеклий бій, лише людина з душею не клопочеться про свою плоть так як це роблять тварини, і не важливо чи тварини вміють розмовляти чи ні. Саме тому атеїсти бездушні — так їх кличе церква, і так їх зву я, бо вони не мають віри.

Нехай цей уривок дасть відповіді на усі твої духовні запитання. Віра це не тільки розуміння світоустрію своїм способом — це те, що дає вам наснагу у найтемніший час. Такі душі можуть вірити у свою мрію, вона надихатиме їх крізь десятиліття, так Едісон створив лампу, Нікола Тесла електромобіль, а Опенгеймер атомну бомбу. Так мати у голод давала життя ще одній дитині, так армія УНР співала гімн за мить до пострілу. Так словацька жінка із твору “Модри Камень” Гончара порпалася у землі шукаючи свою втрачену душу — свою останню живу дитину — дочку, що вже давно остигла. На згарищі її дикі очі, те як описав письменник слугують наочним прикладом того, що означає втратити душу. Уяви що ти втратив своїх батьків, ідею заради якої дихаєш щодня, усі твої переконання виявились не правдивими — хто ти тепер? Людина? Чи ще маєш душу?

Ні.

Проте людина може втратити душу не тільки гублячи своє, душа покине її тіло, коли вона набуватиме чогось непомірковано. Знати міру — це ознака наявности душі у людині. Якщо ж ти не знаєш міри, жадаєш міри, та не можеш насититись — ти хворий, душа гниє у тобі, а ти перетворюєшся на дику тварину. Що більше набуваєш, то більше хворієш. Тому треба жити скромно, так і повагу здобудеш і спокій знайдеш. Адже поглянь, кожен у світі тільки й клопочеться про те, як віднайти спокій. Що менше мають спокою то більше його жадають, а що більше матеріального набуваєш, то менше спокою маєш. Все, що тобі потрібно уже є в тобі — це ти. Ти живий, здоровий, цілий, твій ґлузд при тобі, отже ти маєш усе. Більше інформації, більше влади, більше грошей, більше слави, не зроблять тебе безсмертним. Не дадуть тобі спокою.

Хтось зараз скаже, що живемо, щоби бути щасливими.

— Брехня! Дурниці! Живемо, щоби не турбуватись про майбутнє і не жаліти про майбутнє, і тоді матимемо прекрасне і щасливе зараз. Тому не шукай щастя — шукай спокій.

Мистецтво гідности. 1 частина

Що ж у початку ти познайомився з важливістю свого роду для твого гідного життя.

Сподіваюсь ти виділиш годину у своєму житті для того, щоби дізнатись ким ти є, адже зазвичай якщо ти загублений і малий у цьому великому світі, про твоє справжнє минуле тобі брехали.

Тебе цинічно годували оманою, ті ж на чиїх руках кров твоїх предків, інакше був би ти таким нещасним?

Поки не пізнаєш звідки у тобі той гнів, оте розчарування і невситиме бажання більшого — не звільнишся із пут власного ж я. Твоя особистість має бути вивчена тобою з ніг до голови, як свого близького товариша ти приводиш на суд про догідність його роздумів. Так само й себе приведи, зараз уже не йдеться про те, чия в тобі кров і чому твої умови життя такі. Адже питання набагато глибше ніж просто наслідки твоєї лотереї народження. Так, ти дитина свого племени хоч може і не до кінця його знаєш, проте своє життя живеш ти, а не плем’я. Воно тебе формує дає тобі вогонь і воду, добро та зло, проте рішення приймаєш ти.

Проаналізуй, усе до крихітних деталей:

• Те, як і коли усміхаєшся
• Чому зникає твій гнів і чому ти довіряєш своєму ближньому
• які чесноти уже маєш та які хочеш набути
• які слова ти використовуєш врешті решт

Детальніше про слова тут.

Слова, ликсеми — це не просто звук, що вилітає з рота. Кожне слово визначає тебе. І слово “птах”, і слово “жах”, яких більше слів уживаєш на те й перетворюєшся.

У стоїцизмі існує правило правильного вживання слів:

“усьому, що не твоїми руками зроблено — давати оцінку зась!”

Тому день у мене не може бути ані прекрасним ані жахливим, адже ситуації, умови не я зробила! Не продукт моїх зусиль те, що я